valery_3 (valery_3) wrote,
valery_3
valery_3

Ліна Костенко. Поэт епохи

Безумовний класик, чиї твори давно увійшли до навчальних програм, стали піснями, символами, мемами й оточили нас з усіх боків. Безкомпромісна, принципова, вперта, вимоглива, горда. Часом різка, гостра, як бритва, з блискавичною реакцією і неабияким почуттям гумору.

Усе це – про Ліну Костенко.

Вона народилася у 1930-му у Ржищеві на Київщині. У 36-му батька, вчителя, який самотужки опанував 12 мов і викладав у місцевій школі ледь не всі предмети, заарештували як "ворога народу".
"Вашим червоним прапором тільки биків лякати", – заявив він суддям, почувши вирок – 10 років таборів.

Ліна Костенко – саме той випадок, коли безстрашність в наборі з безкомпромісністю передаються генетично, а потім іще загартовуються у життєвих негараздах і боротьбі людини із системою. Вона відверто іронізує над тими, хто постійно прикладає до її імені патетичні визначення типу "совість нації", "моральний авторитет" чи навіть "залізна леді", та імідж, як то кажуть, склався давно.

 

Випускниця-відмінниця Московського літературного інституту імені Горького, тієї самої всерадянської "кузні літераторів", уже на початок 60-х мала три поетичні збірки і схвальний відгук рецензента її дипломної роботи, російського письменника Всеволода Іванова, мовляв, Костенко – потужний автор із великим майбутнім. Проте четверту її книжку "Зоряний інтеграл" заборонила до друку цензура.
Вірші Ліни Костенко того часу вже ходили в "самвидаві".

Я скоро буду виходити на вулиці Києва
з траурною пов’язкою на рукаві –
умирає мати поезії мого народу!

Все називається Україною –
універмаг, ресторан, фабрика.
Хліб український,
телебачення теж українське.

На горілчаній етикетці
експортний гетьман з булавою.

І тільки мова чужа у власному домі…


"Зоряний інтеграл", 1963
На наступну, "Княжа гора", чекала та сама доля: видавництво "Радянський письменник" залучило до рецензування (і цензурування) шанованих майстрів слова – Миколу Вінграновського та Леоніда Первомайського, аби вони своїм авторитетом вплинули на молоду авторку та внесли корективи. Подейкують, йшлося лише про одну поезію про Україну, яка "не догодила" тим, що була "недостатньо радянською". Але затята Костенко на поступки не пішла:
"Або збірка буде із цим віршем, або не буде збірки!"

Розмова з директором видавництва видалася, м’яко кажучи, не з приємних. Після тієї зустрічі він доповість "нагору" про низьку культуру письменниці, а вона, ображена й принижена, вибухне віршем із числа тих, яких зазвичай не пробачають цензори та бюрократи:


Блюстителі, халтура – ваше хобі.
Ви, фабриканти вір і недовір,
Зробити вам би по духовній пробі –
вас забракує кожен ювелір.

Номенклатурні дурні, бюрократи,
Пласкі мурмила в квадратурі рам!
Ваш інтелект не зважать на карати,
а щонайбільше просто на сто грам…
Здавалося б, те, що послідовно ставалося зі збірками, – натяк зовсім прозорий: час уже, Ліно Василівно, писати "правильні" речі… Проте Костенко виявилася не з тих, кого легко зупинити.

У 1965-му вона разом із кінорежисером Сергієм Параджановим, поетом Іваном Драчем, авіаконструктором Олегом Антоновим та іншими помітними діячами культури й науки надсилає до ЦК КПУ та ЦК КПРС лист-протест проти арештів української інтелігенції з вимогою зробити розгляди судових справ публічними.

У 66-му вирушає до Львова – підтримати у суді майбутніх дисидентів Михайла Осадчого, Мирославу Зваричевську та братів Михайла і Богдана Горинів, яким інкримінують "антирадянську діяльність та пропаганду".

Коли заарештованих вели до зали суду, київський "десант підтримки", у складі якого були також Іван Дзюба та В'ячеслав Чорновіл, вигукував їм "Слава!" та кидав квіти. А Ліна, прорвавшись крізь стрій конвоїрів, вклала в руку Зваричевській плитку шоколаду, котру, за словами Михайла Осадчого, тут-таки вихопив начальник охорони…

 

У 67-му у Львові відбувся ще один суд, на якому була присутня Костенко – тепер уже над Чорноволом. Потім – ще один протест, цього разу проти введення радянських військ на територію Чехословаччини.

Донька Ліни Василівни Оксана Пахльовська, професорка Римського університету La Sapienza, розповідає про цей період, на який припало її дитинство, так:

"Я – у Ржищеві, де мій дід посадив для мене грядочку великих і смачних полуниць "Вікторія"… Ходжу навколо цієї грядочки, заклавши руки за спину, і граю в тюрму. Ось я у в’язниці, ось до мене приходять "вони", але я нікому і нічого не скажу…".

Костенко серйозно готувалася до "посадки", розуміючи, що зробити з нею можуть усе, що завгодно, проте покарали її в інший спосіб. За підтримку дисидентського руху "крамольну" поетку негласно заборонили друкувати, чим прирекли на вимушене мовчання, яке тривало 16 років. Це довше, ніж у Анни Ахматової, яка "мовчала" 12.

Протягом цього часу про те, аби надрукуватись, годі було і мріяти. Найпопулярніший нині твір Ліни Василівни – роман у віршах "Маруся Чурай" – пролежав на полиці до 1979-го. Його назвали "надміру затягнутим та нецікавим радянській людині". Зате коли нарешті крига скресла і роман з’явився у книгарнях, восьмитисячний наклад розмели за декілька днів: черги за "Марусею" стояли такі, наче в голодні роки за хлібом…

Глибоко психологічний "жіночий" твір одразу ж розібрали на цитати.

"В цих справах поруч правда і брехня".

"Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі".

"Нелегко, кажуть, жити на дві хати. А ще нелегше – жить на дві душі!"

"Життя – така велика ковзаниця. Кому вдалось, не падавши, пройти?"



Російський шістдесятник і колега Ліни Василівни з літінституту Євген Євтушенко відзначав:

"Навіть якби вона не написала нічого до (хоча лірика її, особливо рання, ніжна, справжня – і тому прекрасна!) й відмовилася писати після, то з однією "Марусею" тріумфально ввійшла до історії світової літератури. І тільки тому вона досі не лауреатка (Нобелівської премії – УП), що, мабуть, немає перекладачів, рівних Ліні, і нема культурних дипломатів, здатних зрозуміло і швидко пояснити світові, якого витвору мистецтва він себе позбавляє".

Костенко відповіла на приниження привселюдним ляпасом, і не кому-небудь, а директорові філармонії. Цей випадок зафіксував у своєму щоденнику Олесь Гончар:
"А міністр культури судиться з Ліною Костенко. За те, що дала ляпаса одному з його холуїв. Жаль, що не міністру!".

Без пієтету й реверансів перед можновладцями – непроголошене кредо письменниці, якому вона не зрадила й після набуття Україною незалежності. Чого вартий лише випадок у 2005-му, коли новообраний президент Віктор Ющенко намагався вручити Ліні Василівні "Героя України". Якраз до 75-ліття, 19 березня.

Тодішня очільниця прес-служби Ющенка Ірина Геращенко згадувала, що до зустрічі з Костенко президент готувався ретельніше, ніж до першого постмайданного візиту Путіна в Україну, що відбувся того ж дня. Із приймальні Ющенка раз по раз набирали номер ювілярки, проте телефон мовчав.

"Ми піднялися сходами і подзвонили. Під квартирою стояв хлопець з прес-служби з червоними вухами і трясущимися руками. "Вона не відкриє!" – прошепотів він. ВАЮ (Віктор Андрійович Ющенко – УП) подзвонив ще раз: "Дорога Ліна Василівно, це Ющенко!".

Двері відкрилися, на порозі стояла Ліна Костенко, вона дозволила президенту і мені зайти. Я й досі пам’ятаю кожну хвилину перебування в квартирі, де фото дорогих і важливих в її житті людей, нашу розмову, яка почалася з суворої виволочки за те, що хлопець, який трезвонив у двері до Ліни Василівни, говорив російською…".

Від "Героя" Костенко категорично відмовилась – і той її аргумент також став крилатим і часто цитованим висловом: "Політичної біжутерії не ношу". Не стала носити й світсько-тусівочної, згодом відмовившись від нагороди "Золотий письменник України".

Після смерті чоловіка Костенко мовчала ще 10 років, тримаючись осторонь від усього, що зветься "навколомистецьким колом". Зрештою, особливо компанійською вона не вважалася й у студентські роки.

Проте у 2010-ому знову повернулася в літературний процес – із романом "Записки українського самашедшого". Цей прозовий твір, виданий у модному видавництві "А-ба-ба-га-ла-ма-га", мав бути презентований у різних містах України, проте на Львові серія зустрічей із читачами урвалася.

Можливо, час "Записок" просто ще не настав? Адже багато з того, про що Костенко писала 10, 20, 30 років тому, стає повністю зрозумілим нашому читачеві лише зараз. Тут варто згадати, як у 99-му безкомпромісна Ліна стала на захист інтересів української нації, яка на той час опинилася в чужорідному культурному й інформаційному просторі.

Конспект її лекції "Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала" став однією з найбільш популярних в Україні філософських робіт: у вишах і навіть школах, культурних установах і владних кабінетах, в парламенті й у ЗМІ читали та обговорювали "Гуманітарну ауру". Проте як попередження, як сигнал – чомусь не сприйняли.

Чи не час перечитати знову?

Українці – це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експропріації, генетичних мутацій, цілеспрямованого перемішування народів на її території, внаслідок чого відбулася амнезія історичної пам’яті і якісні втрати самого національного генотипу.

Образ її спотворювався віками, їй приписувалася мало не генетична тупість, не відмовлялося в мужності, але інкримінувався то націоналізм, то антисемітизм. Велике диво, що ця нація на сьогодні ще є, вона давно вже могла б знівелюватися й зникнути. Фактично, це раритетна нація, самотня на власній землі у своєму великому соціумі, а ще самотніше в універсумі людства. Фантом Європи, що лише під кінець століття почав набувати для світу реальних рис.

Вона чекає своїх філософів, істориків, соціологів, генетиків, письменників, митців.

Неврастеніків просять не турбуватися
.


Анна Шестак, для УП

Оригинал взят у trim_c в Ліна Костенко. Поэт епохи



Tags: искусство, культура, общество, перепост
Subscribe
promo valery_3 february 25, 2015 13:39 13
Buy for 10 tokens
https://ukropen.net/balance?act=invite
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments